«Славяне, несчастные славяне! Так нещадно и так много пролито храброй вашей крови междоусобными ножами. Ужели нам вечно суждено быть игралищем иноплеменников? Настанет ли час искупления? Придет ли мудрый вождь из среды нашей погасить пламенник раздора и слить воедино любовию и братством могущественное племя?» (Т. Г. Шевченко. Отрывок из драмы «Никита Гайдай»).
Березень в Україні — місяць Шевченкових свят. Урочисті церемонії, покладання вінків, вручення національних премій. А також обов'язкові промови «штатних гучномовців» на кшталт того нещирого «орателя», чий бездарний культ Василь Стус затаврував майже чверть століття тому, або його багаторічного поплічника, який ще за життя зажив безсмертної геростратової слави рецензією-доносом на Стусові «Зимові дерева».
Але головні події цих свят відбуваються, звичайно ж, не на аренах. Шевченківські дні — наш своєрідний Судний день, свято кожної окремої душі, її глибокі роздуми над власним життям, відвертий аналіз відповідності власного життєвого шляху священному заповіту усієї (підкреслюю, усієї) Шевченкової творчості.
Кілька поколінь моєї єврейської родини щиро і глибоко шанували творчість Тараса Григоровича.
В 1951 році, коли я закінчив сьомий клас, що тоді був випускним, бо давав так звану неповну середню освіту, мій дід Ізраїль Каплан зробив мені дивовижний подарунок: повну збірку творів Шевченка в трьох томах («Державне видавництво художньої літератури», 1949 р., Київ).
Майже 60 років зберігаю я ці унікальні книжки. Крейдований папір, чудові кольорові репродукції творів Шевченка, карбований профіль Тараса на обкладинках, розлогі дарчі написи — побажання діда на титульних сторінках кожного тому. Але головне — зміст. Уявіть собі, у ті страшні часи, ще за життя Сталіна, упорядники та редакційна колегія, до складу якої, до речі, входили і П. Г. Тичина, і М. Т. Рильський, і О. І. Білецький, наважилися включити у видання і «Розриту могилу», і «Якби ти, Богдане п'яний...»
Взагалі зміст повної збірки творів Шевченка може багато розповісти неупередженому читачеві.
Ось у першому томі серед бурхливого моря українських віршів та поем Кобзаря звучать раптом класичні російські рядки:
Кого, рыдая, призову я
Делить тоску, печаль мою?
В чужом краю кому, тоскуя,
Родную песню пропою?
Угасну, бедный, я в неволе.
Тоску мою, печаль мою
О прежней воле, прежней доле
Немым стенам передаю.
О если б стон моей печали
И звук заржавленных цепей,
Святые ветры, вы домчали
На лоно родины моей...
Це початок поеми «Слепая». На мій погляд, чудовий зразок російської лірики середини XIX століття. Недарма найталановитіший продовжувач пушкінської традиції, перший російський нобелівський лауреат Іван Бунін так любив поезію Великого Кобзаря, в тому числі і російськомовну її гілку. У вісімнадцятирічному віці, не маючи грошей, юний Бунін найнявся матросом на баржу, щоб дістатися Канева і вклонитися Кобзаревій могилі.
Можна було б ще процитувати рядки і з поеми «Тризна», але, певно, досить.
Перейду до другого тому, який цілком російськомовний. Вся прозова спадщина Шевченка, дев'ять чудових повістей. Яка музика назв: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Яка висока майстерність і водночас прозорість прозаїчного тексту.
«Вздумалось мне в прошлом году встретить нашу прекрасную украинскую весну где-нибудь подальше от города, хотя и в таком городе, как садами укрытый наш златоглавый Киев, она не теряет своей прелести; но все же — город, а мне захотелось уединенного тихого уголка. Эта поэтическая мысль пришла мне в голову в начале или в половине апреля, не помню хорошенько. Помню только, что это случилось в самый развал нашей знаменитой малороссийской грязи. Можно бы и подождать немного, — весною грязь быстро сохнет. Но уж если что мне раз пришло в голову, хотя бы самое несбыточное, так хоть роди, а подавай. На этом пункте я имею большое сходство с моими неподатливыми земляками. Писатели наши и вообще люди приличные чувство это называют силою воли, а его просто можно назвать воловьим упрямством, — оно живописнее и выразительнее».
Я не випадково так докладно перелічив усі прозові твори Шевченка і навіть процитував початок повісті «Прогулка...». Бо впевнений, не всі читачі їх пам'ятають.
Але ж творча спадщина Тараса Григоровича — це не тільки «Кобзар». Справжній патріот України має знати всього Шевченка, має пам'ятати, що і в третьому томі більшість текстів російськомовні: це і уривок з драми «Никита Гайдай», і «Автобиография», і знаменитий «Журнал», тобто щоденник, найпотаємніше для будь-якого автора, і багато листів.
І ось що спадає на думку. Припинивши вивчення російської мови у школах, чи не позбавляємо ми наших дітей, наших онуків, взагалі нащадків, можливості читати великого Тараса в оригіналі? Хто дав на це право? Чи є перекладачі, рівні Тарасу Григоровичу за талантом, щоб адекватно перекласти його російськомовні твори? І навіщо таке робити?
Хтось нарешті має відповісти на ці питання?
Юрій КАПЛАН, "2000". Content-Disposition: form-data; name="user"
slovo
| 
